Малага. 10 днів мого відпочинку!

27.06.14

Наша подорож до Малаги розпочалася з жахливо важкої поїздки в автобусі Львів-Краків. Нікому з нас не вдалося заснути ні на хвильку. За нами сиділи неприємні вередливі брат і сестра, яким дуже заважали наші опущені крісла, тож нам, двом добреньким дурочкам, прийшлося крючитися всю дорогу.

І ось ми другу годину намагаємося не заснути в аеропорті Кракова. Аня почала присвоювати імена рибкам в акваріумі, що знаходився навпроти нашого столика. Ця «геніальна» розвага народилася звичайно в моїй хворій голові.

Добирання – це найнеприємніша частина будь-якого відпочинку. Звісно, інколи воно не таке погане, але в моєму випадку я не схильна спрощувати собі життя, і вибираю хоч і найдешевший варіант, але один з найбільш виснажливих. Кожен раз після такої дороги, я клянусь, що це було в останнє, але…

В дитинстві я любила ці всі переїзди поїздами, літаками. Це була якась захоплююча цікава і нова пригода. Тепер 9 годин в автобусі, година в маршрутці, 4 години очікування і ще 4 години в літаку не здаються тамими веселими як колись.

Жахливо хочеться спати. Таке враження ніби організм задіює резерви енергії,  й працює з останніх сил. Відчувається ломота в кістках. Що ж, треба зізнатися - сон мій наркоти, і мені терміново потрібна доза!

Люди - очень вредные привычки....

   Курение – очень вредная привычка, она не приносит ничего хорошего, и удовольствие это очень сомнительное. И даже когда решил бросить, все равно ручка так и тянется выкурить еще одну САМУЮ ПОСЛЕДНЮЮ сигаретку. Как показывает практика, немногие могут бросить с первой попытки и навсегда.  Даже если им удается завязать на какое-то время, стоит им выпить лишний стаканчик или очень понервничать, привычка возвращается. Вот такая война нравов происходит.  Каждый находит свое решение, а кто-то просто перестает бороться и курит до самой смерти.

    Мне все это напоминает отношения между людьми. Есть люди, которые не приносят в твою жизнь ничего хорошего. Некоторые не то чтобы совсем плохие, они могут ничего не делать, но это ничегонеделанье порой ранит еще сильнее. И даже когда все обстоятельства указывают на то, что пора прекращать все это, что в этом пруду ловить нечего, все равно очень тяжело. И все это из-за дурацкой привычки. Трудно видеть его онлайн, эго номер телефона, его дверь…. Так и хочется написать, позвонить, зайти… ПОСЛЕДНИЙ РАЗ.  Иногда настолько сложно себя сдерживать, что ты уже с трудом помнишь зачем это расставание было нужно, и било ли оно действительно так необходимо?! Но люди не вещи! Просто взять и выбросить их из жизни не каждый может. Для этого надо быть очень сильным или очень злим человеком…

   Жалко, что в отношениях не может быть все так просто и однозначно как с курением. Как узнать правильно ли ты поступаешь? Может все-таки стоит попробовать еще раз?!... Столько вопросов, на которые некому ответить. Нет одного правила, одного сценария, люди все разные и никогда не знаешь где этот верный путь. Всякие привычки бывают, но каждому надо знать, как побороть те, которые нам явно не на пользу. Иначе мы начинаем превращаться в мазохистов, которые своими же руками вредят себе. 

ДІАЛОГ - зброя, яку дуже рідко використовують

«Ідея починає жити, тобто формуватися,

 розвиватися, знаходити і оновлювати

своє словесне вираження, породжувати

нові ідеї, тільки вступаючи в істотні

діалогічні відносини з іншими чужими

 ідеями.» Михайло Бахтін

 

Мене завжди цікавило як уживаються, скажімо, в Австралії чи в США стільки різних національностей, представників різних релігій і рас. Як такі різні на всіх рівнях люди навчилися спілкуватися, вести діалог одне з одним.  На прикладі цих країн ми можемо спостерігати, як діалог переростає в полілог (багатомислення), в поліфонію (гармонійне багатозвуччя) національних, релігійних, культурних цінностей та мисленнєвих структур.

 Якою какофонічною видається ситуація в нашій рідній державі, та й не тільки в ній. Ми живемо в суспільстві, де посилюються егоїзм, індивідуалізм, гедонізм.

І наскільки смішним і незрозумілим є те, що ми Українці, яких на нашій землі є цілковита більшість, маємо багато спільного, домовитися між собою не можемо. Чому в нас не вдається діалог між собою?

Якщо розглядати питання діалогу культур, то ми бачимо дуже несприятливу картину. Нас ніби оточили різні культурні осередки, і ми шарпаємося від одного до іншого. Не можемо отримати жодної цілісної інформації, перейняти досвід повністю. 

У зв'єязку з теперішньою ситуацією в країні, довелося переглядати безліч політичних ток-шоу. Що ми бачимо? Особисто я бачу купку людей, які говорять, говорять, кричать, сваряться, звинувачують одне одного. Жоден з них не хоче слухати. В кожного своя правда. Ось це і є найбанальніший приклад відсутності діалогу між людьми. Між ними немає основного складника – обміну з метою взаємозбагачення, ніхто з них не намагається прийти до спільного знаменника, не припускає жодної думки про компроміс за ради блага людей, права  і свободи яких і покликані захищати ці говіркі політики. Страшенно сумно і гидко спостерігати за цим цирком.

Якщо ми говоримо про мультикультуралізм, розглядаємо його успішні приклади, то бачимо, що задля успішного співіснування різних людей, люди мають йти на компроміси, мають або переймати, або миритися з інколи протилежними позиціями. 

Важливість діалогу зрозуміли ще люди, що населяли землю до нашої ери. Вони заклали фундамент, який розвивається і до тепер.

Оглядаючись навколо, аналізуючи і спостерігаючи за подіями на землі, на жаль, розумієш наскільки тема діалогу не розкрита, наскільки невідомий всім великий потенціал цього процесу. Люди радше будуть використовувати силу, грубість, насилля, аніж вирішувати питання методом мирного спілкування.

Наскільки важливо вміти говорити, а ще більше слухати і чути. Скільки конфліктів і війн можна було б запобігти вміючи вести правильний діалог. Вміти приймати факт існування іншої думки, старатися жити з цим розумінням і рахуватися з ним. Це зачіпає питання етики та моралі кожного, спонукає замислитися про толерантність та гуманність.

Людина прогресує в науці, але регресує в духовному плані. Можливо варто задуматися над тим, що ми втрачаємо щось більше, ніж отримуємо натомість.

"Я вірю - Я теж ні!" - діалог, який змушує замислитися

«Чому ми не віримо своїм думкам? Чому ми не

віримо, що відчуття, які наше серце сприймає

 як істину, не є істиною інших людей? Коли ми

 висловимо найоткровенніше наше переконання,

 то виявиться, що воно є надбанням багатьох

 людей, бо все суб’єктивне  може стати

об’єктивним.»

Хочеться звернутися до найбільш болючої теми сьогодення – моральності. Оточення настільки пронизане сьогодні аморальними і абсолютно не етичними речами, все купляється і продається, суцільні афери, теракти, війни та вбивства, а головною мотивацією стали гроші. Нічого святого не залишилося. 

Якщо вже говорити про «святе», то навіть церква виглядає зараз, як бізнес проект, де «служителі Бога» заробляють непогані гроші. Інколи навіть сумнівно чи ці люди, які мали б бути зв’язною ланкою між людиною і Богом, взагалі читали Біблію. Коли ними керує не жага до гармонії з собою, смиренності та просвітництва, а бажання до матеріальних благ. Стільки перешкод на шляху до віри, безліч спокус й протиріч. Невідомо де шукати цю підживу, якщо навіть в церкві її не завжди знайдеш.

«Я вірую – Я також ні» - це книжка, а точніше діалог між зневіреною, атеїстичною особистістю і єпископом, вона видалась мені  дуже цікавою й захотілося її трішки проаналізувати, поділитися своїми думками.

Варто звернути увагу на учасників цієї бесіди - Фредерік Бегбедер та Жан-Мішель ді Фалько.

Фредерік Бегбедер - сучасний французький прозаїк, публіцист, літературний критик і редактор. Цікава, бунтарська особистість. Досить добре знайома з його романами і деякими публікаціями. Хоча по суті в його романах більше присутній якийсь песимізм й розчарування у світі, яке супроводжується постійними виливаннями жовчі, й дуже жорстоким і глузливим викладом своїх думок, які нажаль стовідсотково передають злободенність життя.

Страдания меняют все

«Не важно насколько мы сильны, страдания всегда оставляют шрамы, страдания преследуют нас, меняют нашу жизнь. Страдания все меняет, но может так и должно быть... вся эта боль, страх… Всё через что приходится пройти заставляет нас двигаться вперед, подстегивает нас, наверное мы должны меняться чтобы двигаться дальше...»

Страдания закаляю нас. Это как гончарная печь - чтоб кувшин стал твердым, его нужно хорошенько закалить огнем. Но не всем людям дано выдержать такую «закалку». Иногда бывает очень трубно и болезненно выдержать все то, что преподнесла нам коварная судьба. Вот что самое ужасное, ужасно прогнутся под ситуацию, склонить голову, подогнуть колени, упасть, не в силах вынести груз неудачи и разочарования.  Вряд ли, когда такое происходит, кто-то может двигаться дальше.  Поэтому на долю каждого из нас должно быть столько страданий, сколько мы сможем вынести.  Только так наши изменения смогут сделать нас хорошими, достойными и крепкими людьми, а не озлобленными монстрами, которые обижены на всех из-за несправедливости жизни. 

Наверное очень сложно жить без оптимизма и надежды. Такие люди уже заведомо не настроены на хороший конец. Реальность, она может и не серая, но и радужной ее тоже не назовешь. Она что-то посредине, постоянно колеблется склоняясь то в одном, то в другом направлении. И когда у пессимиста с «серым» видом мышления ситуация начитает ухудшатся, он полностью уходит в темноту.

Существуют люди-лучи, которые, из-за своей открытой, светлой и доброжелательной натуры, могут помочь выбраться из этой темной ямы. Они будут со всех сил стараться помочь, спасти, заставить, вселить надежду. Большое счастье и, увы, большая редкость встретить в жизни такого человека. И не потому что их становиться меньше, просто их не ценят, они никому не нужны, кожа у людей становиться толще, и сквозь нее все сложнее пробиться, и люди-лучи гаснут, так и не поделившись с кем-то своим светом.

«Если вдруг надежда уходит, и мы смотрим в лицо правде - это значит, что мы проиграли сегодняшнюю битву… но не завтрашнюю войну».

Щаслива людина – вільна людина, вільна розумом.

Інколи жінка з богом забутого села, яка на своєму віку бачила лише сусідську хату, корову, курей і огород, здатна на шляхетні вчинки, здатна на таку доброту, яку важко зрозуміти розумом. Не знання робить людину доброю, не кількість прочитаних книг.  Можливо навпаки, знання можуть зробити з нас дріб’язкових особистостей, які через свою обізнаність, впевненість у складності світу, зовсім забувають про суть простого, суть дружби, кохання, того, що було в нас в дитинстві, але про що ми з віком забуваємо - вміння тішитися простими речами, сміятися без підстав, гірко плакати, щиро посміхатися. Як хочеться інколи викинути все з голови, і просто ЖИТИ, дихаючи на повні груди, не жаліючи ні про що. Зустрічати життя яке воно є, і не оглядатися назад. Так легко пропустити початок чогось нового  і прекрасного, того що змінить вас на краще.  Люди у вічних метаннях між «вчора» і «завтра» роблять такі маленькі кроки, що видається, топчуться на місці у великій ямі, з якої все важче самостійно вибратися. Страх попросити допомоги, боячись що не зрозуміють чи відмовлять, найбільша дурниця, і , на жаль, велика біда. Потрібно руйнувати кордони, в першу чергу кордони, які існують в нас в середині.  Щаслива людина – вільна людина, вільна розумом.

Я иду по жизни с широко закрытыми глазами

Меня всегда интересовал вопрос, почему люди склонны возвращаться в прошлое, к прошлым отношениям…. Они легче простят, чем пойдут дальше.
В детстве, все было очень четко, просто и ясно…. Говорят дети наивны, ДА, но они и видят все так, как оно есть…. И делают все интуитивно и потому верно. Они не думают о всяких там «за» и «против», они доверяют себе… Со временем мы утрачиваем эту способность…. Наша голова и наше сердце начинает забиваться всякими глупостями, которые начинают мешать этой такой своеобразной интуиции.

Нужно взять себе за правило идти только вперед и ни в коем случае не оглядываться!

«Я иду по жизни с широко закрытыми глазами»

Валентинка со вкусом боли

Вот сижу в постели и думаю! Скоро день св. Валентина… И что? Я же должна радоваться, но почему-то не выходит ( Помню в детстве я сама рисовала друзьям веселые валентинки. Мне это занятие ужасно нравилось. Я любила делать подарки тем, кого я люблю…. Я и сейчас люблю, только любовь не та, что в детстве. Тогда я еще не знала как это чувствовать настоящую любовь, иметь любимого человека рядом… что это за чувство такое вообще… я его только в сказках видела и в своих мечтах! 
Любовь увы может бить как и самым прекрасным чувством, так и чем-то разрушающим, теперь я очень хорошо это знаю.  Она оставляет много шрамов, которые будут оставаться с тобою всю жизнь. Наверное ничто не сравнится с болью разбитого сердца...
Хочу опять стать ребенком и не знать всего этого… хочу знать только любовь как в сказке… хочу чтоб и про меня сказали… «Они жили долго и счастливо»!!!!!