"Я вірю - Я теж ні!" - діалог, який змушує замислитися

«Чому ми не віримо своїм думкам? Чому ми не

віримо, що відчуття, які наше серце сприймає

 як істину, не є істиною інших людей? Коли ми

 висловимо найоткровенніше наше переконання,

 то виявиться, що воно є надбанням багатьох

 людей, бо все суб’єктивне  може стати

об’єктивним.»

Хочеться звернутися до найбільш болючої теми сьогодення – моральності. Оточення настільки пронизане сьогодні аморальними і абсолютно не етичними речами, все купляється і продається, суцільні афери, теракти, війни та вбивства, а головною мотивацією стали гроші. Нічого святого не залишилося. 

Якщо вже говорити про «святе», то навіть церква виглядає зараз, як бізнес проект, де «служителі Бога» заробляють непогані гроші. Інколи навіть сумнівно чи ці люди, які мали б бути зв’язною ланкою між людиною і Богом, взагалі читали Біблію. Коли ними керує не жага до гармонії з собою, смиренності та просвітництва, а бажання до матеріальних благ. Стільки перешкод на шляху до віри, безліч спокус й протиріч. Невідомо де шукати цю підживу, якщо навіть в церкві її не завжди знайдеш.

«Я вірую – Я також ні» - це книжка, а точніше діалог між зневіреною, атеїстичною особистістю і єпископом, вона видалась мені  дуже цікавою й захотілося її трішки проаналізувати, поділитися своїми думками.

Варто звернути увагу на учасників цієї бесіди - Фредерік Бегбедер та Жан-Мішель ді Фалько.

Фредерік Бегбедер - сучасний французький прозаїк, публіцист, літературний критик і редактор. Цікава, бунтарська особистість. Досить добре знайома з його романами і деякими публікаціями. Хоча по суті в його романах більше присутній якийсь песимізм й розчарування у світі, яке супроводжується постійними виливаннями жовчі, й дуже жорстоким і глузливим викладом своїх думок, які нажаль стовідсотково передають злободенність життя.

Бегбедера, судячи з його романів, неможливо вважати людиною віри, скоріш навпаки – він як Люцифер, який насміхається над сутністю церкви. Над поняттями вірності, кохання. Який ставить під сумнів саме існування Бога. Він відкрито критикує систему, яка його кормить, й висловлює своє задоволення з приводу того, що ця система дозволяє йому це робити. Ця людина порівнює церкву з клубами, показуючи свій гедонізм: «Хіба не стали нічні клуби храмами для мого покоління? Ті ж обряди, та ж уніформа, ті ж церемонії ... Танцплощадка - свята святих, house music - замість співів, а горілка з тоніком несе «благу звістку» і замінює церковне вино, з'єднуючи присутніх в якомусь дивному причасті!».

Завжди в будь-якому суспільстві знайдеться особа, яка попливе проти течії, яка захоче плюнути в колодязь – ось так можна коротко описати Фредеріка Бегбедера.

Натомість ді Фалько  видається дуже достойною людиною. Не дивлячись на свою публічність, єпископ залишається вірним своїм моральним переконанням й Божим постулатам.

Цих людей пов’язало спільне минуле. Жан-Мішель ді Фалько був духовним наставником в католицькому ліцеї, де в молоді роки навчався Фредерік. Очевидно, що священнослужитель залишив вельми відчутний слід в пам’яті письменника, зі своїми питаннями, сумнівами і зневірою він звернувся саме до нього.

Між такими людьми, різними, навіть протилежними, міг відбутися лише винятково цікавий і пізнавальний діалог, в якому торкалися найактуальніших проблем. Звичайно, він не зачіпає всіх тем, які турбують людство: галерея земних таємниць і бід неозора! Але, само собою зрозуміло, в центрі дебатів - Бог, релігія, віра, молитва, смерть, воскресіння, Трійця. Жоден зі співрозмовників не претендує на те, щоб все пояснити з богословської або наукової позицій, ні один не перебільшує важливість своєї думки. При обговоренні цих питань, гарячому, часом різкому, особливо коли мова заходить про вдачу, головне - щирість. Цей трирічний діалог ясно висловлює позицію кожного з учасників і в той же час являє собою дослідження людської душі в її відношенні до вічних ідей, що хвилюють людство. Чи не повинні в ідеалі всі ми, шість мільярдів землян, задаватися тими ж питаннями, навіть якщо не сподіваємося знайти на них відповіді?

Бегбедер стверджує, що саме надмірна прихильність до церкви в дитинстві відбила в ньому всю віру в майбутньому, що саме через цей надлишок релігійного виховання за шкільні роки і відбулася криза віри пізніше.  Ставить під сумнів правильність того, що дітей спонукають так рано задавати собі запитання про суть життя, на що єпископ йому відповідає :

«Головне - передати віру, зберігаючи свободу. Це як любов. Відносини з Богом можна порівняти з відносинами любові між двома людьми. Якщо один любить і інший відповідає йому тим же, тоді все добре! Але ніхто не може змусити людину полюбити, якщо він цього не хоче. І марні всі спроби його примусити: він не полюбить іншого, скоріше навпаки.»

«Ти помітив, що, коли я був дитиною, релігія була для мене як би відповіддю на питання, яких я ще собі не ставив. З плином часу я б скоріше сказав, що вона давала погану відповідь на найважливіші питання.»

Торкається розмова і питання інших вір. Чому ми маємо вірити в саме цю історію, саме в Хреста? Чому  не в Аллаха чи Будду? Адже навіть Іоанн Павло ІІ вважав, що в кожній з релігій є частинка істини.

Ці запитання звичайно не могли не зачепити єпископа, адже віра це не супермаркет, де можна взяти з полиць тільки те, що тобі до вподоби, а все інше залишити. Це все одно що бути католиком і не вірити в Воскресіння Хрестове. Без цього божественного чуда, втрачається сама суть, й християнська релігія перетворюється в красиву казку про мудреця Ісуса. Хоча якщо зазирнути в минуле ми можемо побачити людську потребу вірити в щось божественне. Ще здавна люди придумували божків щоб в них вірити.

А можливо віра потрібна нам для того щоб знати, що нас чекає далі. Щоб смерть не була такою страшною, а видавалася нам лише дверима до нового виміру, нового рівня життя. Саме про це пише у своєму щоденнику молодий Флобер: «Поняття безсмертя душі придумали, сумуючи  за померлими».

«Я народився в 1965 році і виріс у світі, де скасували чимало цінностей: сім'ю, шлюб ... Всі розлучаються, у мене є дитина, а я вже не живу з його матір'ю. Не будемо говорити про глобалізацію, про скасування кордонів (поняття «вітчизна», по суті, вже не існує), про уніфікацію світу, про крах комуністичної утопії ... Все ж це дуже важливо: крах ідеологій, релігії, утопій. Немає більше Бога, немає більше надії на рівність між людьми, залишається тільки споживання. У світі, де я обертаюся вже тридцять вісім років, люди потребують нової утопії або  пояснення. Не можна ж просто сказати їм: народжуйтеся, споживайте і вмирайте! – пише Бегбедер. - Ніхто не може цим задовольнитися, тому-то люди більше ні в що не вірять і впадають у відчай. І тоді, як уже говорилося, вони вибирають гедонізм, їх приваблюють цивілізація жадання, реклама, секс. А також задоволення, яке вони знаходять в наркотиках. Людині потрібна мрія. Так, потреба в Бозі сьогодні випливає з того, що людині необхідно мріяти!»

Але у Бегбедера присутнє й протиріччя. Не бачачи Бога поруч з собою, він знаходить його в своїй донці, яка для нього, як щось чисте і невинне, щось, що в собі несе божественне начало. Хоча, за думкою письменника, «народжувати дитину - найглибший егоїзм. Я відчуваю себе ще більш відповідальним, що вона тут ні при чому. І якщо я кажу, що моя дочка божественна, - справа в тому, що вона прекрасна, як всі діти, і уявлення про любов занурює мене в стан благодаті. Думаю, мені не захотілося б зробити цю книжку, не стань я батьком.»

А навіщо взагалі потрібен Бог? Скоріш за все не для того, щоб приносити користь людству, та й навпаки, людство ніякої користі не дає Богу, а навпаки – тільки шкодить. Бог – це хороший засіб для того, аби розвернути людей один до одного. Звучить також думка, про те, що Бог придуманий для того, щоб втекти від страху, страху перед невідомим, заручитися допомогою і покровительством божественного проведіння.

Неможна забувати про другу сторону медалі, і хоч люди бояться смерті і шукають спасіння в Бозі, вони не забувають прикривати ним свої злодіяння. Скільки людей загинуло за ім’я Господнє, в Хрестових походах… Скільки смертей від хвороб і війн. Ось що тривожило Чорана: «Якщо допустити, що світом править диявол, тоді все пояснюється. Навпаки, якщо править Бог, то зрозуміти нічого не можна ».

 Це все зроблено руками людей, а не Богом. Хоча твердження, що всі людські напасті це наших рук справа, а все хороше – Бога, теж велика помилка. Мати Тереза робила добро сама, вона згуртувала людей навколо ідеї допомоги ближньому. Бог – це колодязь натхнення, для добрих справ, це те звідки ми маємо черпати ось  це світло. Ми маємо бути відповідальні за той вибір, що ми робимо.

«Тепер, раз вже ти наполягаєш на своєму «для чого», скажу, що Бог потрібен для того, щоб знайти істину, об'єднати людей. У ньому - джерело щастя, зростаючого навіть у стражданні. На жаль, історія постійно доводить, що деякі створіння Божі використовують Його заради жорстоких, диявольських цілей. Але можна пуститися в чисто умоглядні міркування і, виходячи з міркування, ніби Бог вигаданий людьми, уявити собі, що сталося б в іншому випадку - якщо б Його не було. Ймовірно, життя перетворилося б на суцільне зло, адже тоді люди стали б поступатися лише низьким інстинктам, нічого іншого не знаючи. Навіть коли людина використовує Бога, образ добра, для того щоб творити зло, він обманює тільки самого себе, а не історію. Всі ми вміємо по закінченні часу, враховуючи реальність, розпізнавати хибність нібито альтруїстичних, нібито благородних намірів. І нам відомо, що використання Бога як знаряддя в підсумку ніколи не приносить успіху.»

Всі рано чи пізно починають вірувати. Існує стереотип, що багаті, успішні люди не думають про Бога, що Він їм не потрібен, на відміну від бідних і немічним, яким крім віри нічого не лишається. Але настає переломний момент коли всім переситившись - грошима, сексом, наркотиками, хіба ці зневірені в якийсь момент не усвідомлюють: те, що вони «шукають», що їм потрібно (нескінченність, повнота, політ, щастя), полягає в чомусь іншому - у відкритті Бога,  в віру.

Відсутність віри в те, що ми підкоряємося певному Божественному плану, породжує відчуття випадковості. Але воно ж в свою чергу абсолютно безглузде. Важко повірити, що все що відбувається в світі – випадковість. Досить логічно припустити, що є сили розумніші за нас, можна не знати яку форму вона остаточно має, але вірити в її існування.

«Бегбедер: Вірно: в кіно, в літературі ... Зовсім недавно - «Страсті Христові» Мела Гібсона, «Володар перстнів», «Гаррі Поттер» і особливо «Матриця» - в образі Нео є щось від Хреста.

Ді Фалько: Те ж і в більш старих фільмах. Перший «Супермен» - там дія починається як в Євангелії. Батько посилає на землю сина, обдарованого надприродними здібностями.»

Освідомити свої гріхи, стати на шлях істини людина може будь-коли. Головне щоб наступило покаяння. «Головне місце, яке відводиться прощенню в нашій вірі, - ще й свідчення того, що Богу добре відомо, з ким Він має справу: Він знає, що жоден з нас не може все життя неухильно йти тією дорогою, по якій ми слідуємо за Христом .»

Кожній людині властиві сумніви, навіть єпископ зызнається, що час від часу він теж сумнівається в існуванні Господа. Але річ в тому, як ці сумніви долати. Без сумнівів людина перетворюється в фанатика, який не розуміє людей, які не є фанатиками як він. Теракт 11 вересня здійснили фанатики, які знайшли своє божевілля в абсолютній вірі. Їм було не дано зрозуміти, що віра не вимірюється, і абсолютної величини тут бути не може. Адже навіть Ісус сумнівався, то як можна попрікати звичайного смертного в цьому?

«Адже Христос, будучи на хресті, сказав: «Отче, навіщо Ти Мене покинув?» Не будемо вдавати з себе екзегетів і міркувати про те, з яких причин Христос вимовляє такі слова, проте це крик сумніви. Так само, коли Ісус молиться в Гефсиманському саду, ми відчуваємо, немов йде боротьба між Його людяністю і божественністю. З одного боку, Він каже: «Отче, пронеси цю чашу повз Мене», тобто визволи Мене від страждань, але в той же час: «Нехай буде воля Твоя». Є муки, через які проходимо ми всі, віруючі і невіруючі.»

Фредеріку здається вражаючим, одкровення Ді Фалько, про те що він в своїй вірі не може назвати себе щасливим. Адже, за думкою Бегбедера, віри має бути цілком достатньо для служителя церкви. Але від реалій нікуди не дінешся, вона впливає без виключення на всіх.

«Моя тривога почала корениться в історії мого життя. Нічого оригінального. Таке буває з усіма. Страх пов'язаний і з тим, що я живу не сам по собі під скляним ковпаком. Мої відносини з Богом - не замкнута система: Бог, я - і більше нікого. Звичайно ж навколо мене друзі, рідні, спілкування з ними - привід радіти, але у світі стільки причин для болю - іноді зовсім поруч, і, стикаючись з нею постійно, я не можу не реагувати. Відносини з Богом - це ще не все, щоб відчувати себе щасливим; вони не повинні затуляти від нас світ, в якому ми живемо.»

Для єпископа, який за натурою теж виявився песимістом, як і Бегбедер, віра стала оцим вікном, рятівним поясом, який витягує його з цієї ями негараздів.

«Справді, більшість вважає (принаймні, так здається), ніби священик не може бути нещасливий. Люди приймають його співчуття до їхнього горя, але, стикаючись зі стражданням священика, вони ніяковіють.»

Священик – це така ж людина, як і всі. Яка переживає занепад сил, зневіру. Але це не ставить під сумнів його місію. Він має слухати, співчувати горю інших, це не може залишити байдужим. Людина буде почута лише тоді, коли буде розділяти радості і горя інших.

Обговорюється тема смерті. На думку єпископа, ми стали зовсім не поважати традиції, ми не знаходимося в траурі, не оплакуємо померлих. Таке враження ніби людство своїм поспіхом хоче забути, або в створити ілюзію, що смерті не існує.

«Ді Фалько: Так, думка про смерть нестерпна, а суть життя ще й у тому, щоб навчити нас йти назустріч невідворотного кінця земного шляху. Ми починаємо помирати, ледь народившись, від того моменту, коли пролунав наш перший крик. Не кажучи про фізичну смерть у фіналі, треба врахувати, що ми для багато чого вмираємо протягом життя: відмовляємося від усього непотрібного, недоброго або неможливого.»

Ідея життя після смерті звичайно виглядає значно привабливішою, ніж перспектива кінця після смерті. Хоча напевно не єдиний Бог дає перспективу безсмертя душі. Цей ж результат можна спостерігати і в літературі і мистецтві. Навіть після смерті такі відомі літератори як, до прикладу, Сервантес, Шатобріан, Хемінгуей, Шекспір здолали час і назавжди залишилися живими. Вони перемогли смерть. Діалог з цими безсмертними творцями триває, хоча вони відсутні.

Мені здається що теза «я боюся смерті» не зовсім відповідає дійсності. Правдивіше буде сказати, що людина боїться перестати жити. Інколи усвідомлення того, що  все існуюче буде продовжуватися і після того як нас не стане може нас лякати більше ніж сам факт смерті. Адже коли ми помираємо нас уже по суті нема. Цю думку поділяє і Фредерік: «як на мене, вже краще померти в день апокаліпсису, щоб після мене нічого не було, - жартую, звичайно; але досить болісно думати, що без тебе так само буде вставати сонце, як і раніше будуть гори і дерева і пишногруді красуні на ім'я Амелі. Мені справді важко погодитися з тим, що все це буде тривати, і я впевнений: багато хто тако ж думки. Якби світ зупинився з нашим відходом, було б не так прикро.»

Мені важливо було розібратися в діалозі цих двох людей на рахунок церкви. Й дійсно я погоджуюся, що церква, обряди, традиції застаріли і потребують змін. Але звичайно треба усвідомлювати, що  змінам має підлягати вся Церква, а це процес який не триває декілька днів чи місяців. Не так то просто змінити щось глобальне, адже в світі понад 1 міліард християн.  Людям, звиклим до яскравих шоу на телебаченні, хочеться щось таке ж вражаюче і в церкві. Тому звичайно приходиться підкорятися вимогам, бо інакше людям стає просто не цікаво. Ось такий своєрідний маркетинг.

«Бегбедер: Хочу віддати належне Ісусу як своєму видатному колезі по рекламно-інформаційному бізнесу. Це був майстер розробки концептів, геніальний винахідник слоганів, які не вмирають ось уже два тисячоліття, притому їх ще чекає прекрасне майбутнє. «Любіть один одного» - блискуча знахідка. Неабиякий «креативщик», Він зумів зібрати біля себе дюжину чоловіків і гурток жінок, киплячих новаторськими ідеями. А через 2000 років на планеті живе 1 мільярд 500 мільйонів християн. Надзвичайний, неперевершений успіх.»

Церква є полоненим нинішньої ринкової системи. Держава ї не спонсорує і по суті вона функціонує тільки за рахунок пожертв. У Франції також інколи заповідають Церковному приходу певне майно, яке можна продати чи використати якимось іншим чином. В Україні про таку практику я не чула. Торкаючись таких питань втрачається сакральний образ церкви, хоча особисто в мене він вже давно загублений.

Людство постійно жадає прогресу. Всі інновації в науці, різні модифікації, експерименти над генотипом, клонування…  Насправді лякає до чого може призвести людська цікавість. Ця цікавість інколи протирічить моралі.

Мені як жінці, як майбутній мамі також цікаво було знати позицію на рахунок абортів. Думаю кожна дівчина в голові ставила собі запитання «а що б я робила?». Аборти все частіше явище. Враження таке, що скоро не залишиться жодної жінки, яка в свій час його не зробила. Можливо я трохи перебільшую, але факт що кількість такого роду вбивств що року збільшується – цілковита правда.

Частково є сенс в словах Бегбедера про те, що роль небажаної дитини – надзвичайно важка. Але скоріш за все, що він це оцінює з точки зору чоловіка, для нього це зовсім по іншому сприймається ніж для жінки, яка носить під серцем живе Боже творіння. Яка буде відчувати цей тягар все життя. Звичайно бувають різні життєві долі, випадки з насильством тому, це завжди дуже важке рішення.

«Ді Фалько: «А як переживають аборт молоді жінки? Який слід в душі матері залишає таке втручання? Ти говорив, що священики іноді висловлюються про те, чого не знають. Що стосується аборту, нам доводиться вислуховувати сповіді жінок, які це пережили і ще довгий час по тому продовжують страждати. Серед тих, хто довіряє нам свої проблеми, не всіх можна назвати стовпами Церкви; однак, не знаючи, як впоратися з моральним болем, який вони все ще носять в собі (у тому числі і в тілі), жінки звертаються до священика, прагнучи полегшити свою совість. Жодна жінка не йде на аборт з легким серцем. Часто вона виявляється страшно самотньою, коли її осягає це важке емоційне потрясіння.»

Ніколи не потрібно забувати наскільки безцінне людське життя.

Щодо ісламу та інших релігій можна привести до прикладу одну тезу «Наше багатство насамперед - у нашій свободі: у тому, щоб жінки, наприклад, мали право носити міні-спідниці, не закривали обличчя, могли працювати, щоб подружня невірність не ставала приводом для побиття камінням, щоб я все життя був вільний з'їсти бутерброд з шинкою без будь-яких проблем . Список можна продовжити, поширюючи мою думку на всі релігії.»

Свобода безперечно головне в нашому житті. Вона відкриває багато можливостей, дозволяє скинути з себе безліч оков. Звичайно тут потрібно все ж встановити певні межі певні етичні норми, через які варто не переступати. Візьмемо до прикладу сексуальну революцію. Тут існують декілька позицій. Звичайно, коли прелюбодіяння вважається чимось непристойним, сатаніським і осуджуючим, це має певні негативні наслідки. Хоча будь-яка крайність породжує негаразди. Теперішній прогрес і все доступність сприяє моральному занепаду.

«Але раніше не було інтернету, не було щоденного пережовування цієї теми, яку нав'язують нам медіа. Насамперед, порнографія і все, що пов'язано з сексуальністю, стає для молоді буденним явищем, і саме це, як мені здається, може мати негативні наслідки. Порнографія перетворилася в щось на зразок паралельного виховання підлітків, які розвиваються під постійним впливом сексуальних образів. Те, що колись вважалося непристойністю, сьогодні забруднює суспільний простір. Почалося з реклами, яка роздягає жінку на афішах і на телеекрані. Це вже не просто банально, це стало необхідним, обов'язковим. Скоро реклама без оголеного тіла стане винятком. До цих образів, які нам підносять як естетичний об'єкт, додалося щось більше: ці ню постаюті перед нами у все більш відвертих, чуттєвих, еротичних позах, що додають їм спокусливість. Явище стає звичним, і «креативщики» змушені йти ще далі. Кілька телеканалів почали демонструвати еротичні фільми, потім, поступово, щоб залучити певне коло телеглядачів, - порнографічні фільми. Думаєш, дітям дванадцяти-тринадцяти років корисно відкривати для себе феномен сексуальності, сприймаючи ці образи?»

Відсутність віри в людині створює певну пустоту, яку обов’язково потрібно чимось наповнити. Зазвичай цими «наповнювачами» стають не дуже хороші речі – жага слави і грошей, яка в свою чергу кормить егоїзм і марнославство.

Перед тим як я взялася аналізувати цей діалог, я мала досить негативне ставлення до Церкви, до її служителів. Але можу констатувати факт того, що зараз все ж відбувається відродження релігії і віри. Молоде покоління все частіше замислюється над моральними питаннями, проблемами віри. Я в тому числі. Саме тому мені було цікаво ознайомитися з роботою такого гедоніста як Фредерік Бегбедер, прочитати аргументи єпископа. Ми почали повертатися до таких моральних цінностей як вірність. Релігія почала своє переродження, хоча воно відбулося з певними втратами. Ми почали втрачати вплив церкви, вона вже не є тим священним інститутом, якому сліпо підкорялися.

«Ді Фалько: Віра не означає сліпу покірність. Хто має віру, той не соромиться різко окликати Бога. Леон Блуа, Бернанос, Пегі та інші вимагають відповіді від Бога, і Йому дороги ті, хто запитує Його, хто піднімається перед Ним на весь зріст, як Монтерлан в «Мертвою королеві»: «Бог любить тих, хто говорить з Ним стоячи»».