Малага. 10 днів мого відпочинку!

27.06.14

Наша подорож до Малаги розпочалася з жахливо важкої поїздки в автобусі Львів-Краків. Нікому з нас не вдалося заснути ні на хвильку. За нами сиділи неприємні вередливі брат і сестра, яким дуже заважали наші опущені крісла, тож нам, двом добреньким дурочкам, прийшлося крючитися всю дорогу.

І ось ми другу годину намагаємося не заснути в аеропорті Кракова. Аня почала присвоювати імена рибкам в акваріумі, що знаходився навпроти нашого столика. Ця «геніальна» розвага народилася звичайно в моїй хворій голові.

Добирання – це найнеприємніша частина будь-якого відпочинку. Звісно, інколи воно не таке погане, але в моєму випадку я не схильна спрощувати собі життя, і вибираю хоч і найдешевший варіант, але один з найбільш виснажливих. Кожен раз після такої дороги, я клянусь, що це було в останнє, але…

В дитинстві я любила ці всі переїзди поїздами, літаками. Це була якась захоплююча цікава і нова пригода. Тепер 9 годин в автобусі, година в маршрутці, 4 години очікування і ще 4 години в літаку не здаються тамими веселими як колись.

Жахливо хочеться спати. Таке враження ніби організм задіює резерви енергії,  й працює з останніх сил. Відчувається ломота в кістках. Що ж, треба зізнатися - сон мій наркоти, і мені терміново потрібна доза!

Люди - очень вредные привычки....

   Курение – очень вредная привычка, она не приносит ничего хорошего, и удовольствие это очень сомнительное. И даже когда решил бросить, все равно ручка так и тянется выкурить еще одну САМУЮ ПОСЛЕДНЮЮ сигаретку. Как показывает практика, немногие могут бросить с первой попытки и навсегда.  Даже если им удается завязать на какое-то время, стоит им выпить лишний стаканчик или очень понервничать, привычка возвращается. Вот такая война нравов происходит.  Каждый находит свое решение, а кто-то просто перестает бороться и курит до самой смерти.

    Мне все это напоминает отношения между людьми. Есть люди, которые не приносят в твою жизнь ничего хорошего. Некоторые не то чтобы совсем плохие, они могут ничего не делать, но это ничегонеделанье порой ранит еще сильнее. И даже когда все обстоятельства указывают на то, что пора прекращать все это, что в этом пруду ловить нечего, все равно очень тяжело. И все это из-за дурацкой привычки. Трудно видеть его онлайн, эго номер телефона, его дверь…. Так и хочется написать, позвонить, зайти… ПОСЛЕДНИЙ РАЗ.  Иногда настолько сложно себя сдерживать, что ты уже с трудом помнишь зачем это расставание было нужно, и било ли оно действительно так необходимо?! Но люди не вещи! Просто взять и выбросить их из жизни не каждый может. Для этого надо быть очень сильным или очень злим человеком…

   Жалко, что в отношениях не может быть все так просто и однозначно как с курением. Как узнать правильно ли ты поступаешь? Может все-таки стоит попробовать еще раз?!... Столько вопросов, на которые некому ответить. Нет одного правила, одного сценария, люди все разные и никогда не знаешь где этот верный путь. Всякие привычки бывают, но каждому надо знать, как побороть те, которые нам явно не на пользу. Иначе мы начинаем превращаться в мазохистов, которые своими же руками вредят себе. 

ДІАЛОГ - зброя, яку дуже рідко використовують

«Ідея починає жити, тобто формуватися,

 розвиватися, знаходити і оновлювати

своє словесне вираження, породжувати

нові ідеї, тільки вступаючи в істотні

діалогічні відносини з іншими чужими

 ідеями.» Михайло Бахтін

 

Мене завжди цікавило як уживаються, скажімо, в Австралії чи в США стільки різних національностей, представників різних релігій і рас. Як такі різні на всіх рівнях люди навчилися спілкуватися, вести діалог одне з одним.  На прикладі цих країн ми можемо спостерігати, як діалог переростає в полілог (багатомислення), в поліфонію (гармонійне багатозвуччя) національних, релігійних, культурних цінностей та мисленнєвих структур.

 Якою какофонічною видається ситуація в нашій рідній державі, та й не тільки в ній. Ми живемо в суспільстві, де посилюються егоїзм, індивідуалізм, гедонізм.

І наскільки смішним і незрозумілим є те, що ми Українці, яких на нашій землі є цілковита більшість, маємо багато спільного, домовитися між собою не можемо. Чому в нас не вдається діалог між собою?

Якщо розглядати питання діалогу культур, то ми бачимо дуже несприятливу картину. Нас ніби оточили різні культурні осередки, і ми шарпаємося від одного до іншого. Не можемо отримати жодної цілісної інформації, перейняти досвід повністю. 

У зв'єязку з теперішньою ситуацією в країні, довелося переглядати безліч політичних ток-шоу. Що ми бачимо? Особисто я бачу купку людей, які говорять, говорять, кричать, сваряться, звинувачують одне одного. Жоден з них не хоче слухати. В кожного своя правда. Ось це і є найбанальніший приклад відсутності діалогу між людьми. Між ними немає основного складника – обміну з метою взаємозбагачення, ніхто з них не намагається прийти до спільного знаменника, не припускає жодної думки про компроміс за ради блага людей, права  і свободи яких і покликані захищати ці говіркі політики. Страшенно сумно і гидко спостерігати за цим цирком.

Якщо ми говоримо про мультикультуралізм, розглядаємо його успішні приклади, то бачимо, що задля успішного співіснування різних людей, люди мають йти на компроміси, мають або переймати, або миритися з інколи протилежними позиціями. 

Важливість діалогу зрозуміли ще люди, що населяли землю до нашої ери. Вони заклали фундамент, який розвивається і до тепер.

Оглядаючись навколо, аналізуючи і спостерігаючи за подіями на землі, на жаль, розумієш наскільки тема діалогу не розкрита, наскільки невідомий всім великий потенціал цього процесу. Люди радше будуть використовувати силу, грубість, насилля, аніж вирішувати питання методом мирного спілкування.

Наскільки важливо вміти говорити, а ще більше слухати і чути. Скільки конфліктів і війн можна було б запобігти вміючи вести правильний діалог. Вміти приймати факт існування іншої думки, старатися жити з цим розумінням і рахуватися з ним. Це зачіпає питання етики та моралі кожного, спонукає замислитися про толерантність та гуманність.

Людина прогресує в науці, але регресує в духовному плані. Можливо варто задуматися над тим, що ми втрачаємо щось більше, ніж отримуємо натомість.

"Я вірю - Я теж ні!" - діалог, який змушує замислитися

«Чому ми не віримо своїм думкам? Чому ми не

віримо, що відчуття, які наше серце сприймає

 як істину, не є істиною інших людей? Коли ми

 висловимо найоткровенніше наше переконання,

 то виявиться, що воно є надбанням багатьох

 людей, бо все суб’єктивне  може стати

об’єктивним.»

Хочеться звернутися до найбільш болючої теми сьогодення – моральності. Оточення настільки пронизане сьогодні аморальними і абсолютно не етичними речами, все купляється і продається, суцільні афери, теракти, війни та вбивства, а головною мотивацією стали гроші. Нічого святого не залишилося. 

Якщо вже говорити про «святе», то навіть церква виглядає зараз, як бізнес проект, де «служителі Бога» заробляють непогані гроші. Інколи навіть сумнівно чи ці люди, які мали б бути зв’язною ланкою між людиною і Богом, взагалі читали Біблію. Коли ними керує не жага до гармонії з собою, смиренності та просвітництва, а бажання до матеріальних благ. Стільки перешкод на шляху до віри, безліч спокус й протиріч. Невідомо де шукати цю підживу, якщо навіть в церкві її не завжди знайдеш.

«Я вірую – Я також ні» - це книжка, а точніше діалог між зневіреною, атеїстичною особистістю і єпископом, вона видалась мені  дуже цікавою й захотілося її трішки проаналізувати, поділитися своїми думками.

Варто звернути увагу на учасників цієї бесіди - Фредерік Бегбедер та Жан-Мішель ді Фалько.

Фредерік Бегбедер - сучасний французький прозаїк, публіцист, літературний критик і редактор. Цікава, бунтарська особистість. Досить добре знайома з його романами і деякими публікаціями. Хоча по суті в його романах більше присутній якийсь песимізм й розчарування у світі, яке супроводжується постійними виливаннями жовчі, й дуже жорстоким і глузливим викладом своїх думок, які нажаль стовідсотково передають злободенність життя.

Страдания меняют все

«Не важно насколько мы сильны, страдания всегда оставляют шрамы, страдания преследуют нас, меняют нашу жизнь. Страдания все меняет, но может так и должно быть... вся эта боль, страх… Всё через что приходится пройти заставляет нас двигаться вперед, подстегивает нас, наверное мы должны меняться чтобы двигаться дальше...»

Страдания закаляю нас. Это как гончарная печь - чтоб кувшин стал твердым, его нужно хорошенько закалить огнем. Но не всем людям дано выдержать такую «закалку». Иногда бывает очень трубно и болезненно выдержать все то, что преподнесла нам коварная судьба. Вот что самое ужасное, ужасно прогнутся под ситуацию, склонить голову, подогнуть колени, упасть, не в силах вынести груз неудачи и разочарования.  Вряд ли, когда такое происходит, кто-то может двигаться дальше.  Поэтому на долю каждого из нас должно быть столько страданий, сколько мы сможем вынести.  Только так наши изменения смогут сделать нас хорошими, достойными и крепкими людьми, а не озлобленными монстрами, которые обижены на всех из-за несправедливости жизни. 

Наверное очень сложно жить без оптимизма и надежды. Такие люди уже заведомо не настроены на хороший конец. Реальность, она может и не серая, но и радужной ее тоже не назовешь. Она что-то посредине, постоянно колеблется склоняясь то в одном, то в другом направлении. И когда у пессимиста с «серым» видом мышления ситуация начитает ухудшатся, он полностью уходит в темноту.

Существуют люди-лучи, которые, из-за своей открытой, светлой и доброжелательной натуры, могут помочь выбраться из этой темной ямы. Они будут со всех сил стараться помочь, спасти, заставить, вселить надежду. Большое счастье и, увы, большая редкость встретить в жизни такого человека. И не потому что их становиться меньше, просто их не ценят, они никому не нужны, кожа у людей становиться толще, и сквозь нее все сложнее пробиться, и люди-лучи гаснут, так и не поделившись с кем-то своим светом.

«Если вдруг надежда уходит, и мы смотрим в лицо правде - это значит, что мы проиграли сегодняшнюю битву… но не завтрашнюю войну».

Eurotrip. Часть вторая. Испания.

Полтора часа – время, разделяющее нас от Испании. Самолет задержали на час, но никого не предупредили, все это время мы простояли в очереди…. Слушала музыку, она всегда помогает хорошо скоротать время.

 Прилетев в Валенсию, мы довольно быстро разобрались, как добраться к нашему новому месту жительства. У Тани обнаружился дар «Сусанина», она, за несколько минут, умудряется разобраться в любой карте, это огромный плюс, так как я постоянно теряюсь.

У меня начались проблемы с телефоном. Еще во Львове я подключила себе «Travel life». В результате я не могла отправить смс, не могла звонить. Телефон стал полностью бесполезен… А деньги все равно снимало.

Еле связались с Давидом. Он оказался довольно тугим, и долго не мог понять, что мы ждем его внизу возле дома.

В этот вечер, я впервые увидела море. Это моя любимая стихия, она меня завораживает и успокаивает. Сидели на берегу, пили сангрию, кушали хамон. Мне даже ничего не хотелось говорить, просто слушала и наслаждалась шумом волн. Был очень хороший вечер.

На следующий день мы пошли гулять по городу.  Первое, что я хотела увидеть - университете искусства и науки. Я БЫЛА В ШОКЕ. Это как будто город из будущего, космические формы просто гигантских размеров.

У меня в Валенсии есть знакомый. Изначально мы должны были остановиться у него, но так сложились обстоятельства, что его недолжно было быть в этот период в городе, и нам пришлось искать другой вариант. НЕ ДОЛЖНО, но он оказался на месте…

 Его зовут Хави, я с ним познакомилась зимой в Измире. Он хвостом за мной ходил несколько дней, утверждая, что мы знакомы, а я такая сволочь его не помню. Он меня так достал, что я притворилась будто вспомнила его, после чего он признался, что я его вижу здесь первый рас. Было очень забавно, но мне казалось, и, в общем, я до сих пор так думаю, его интересовала тогда не только я, а еще одна девушка, на которую, не дождавшись от меня того, чего хотел, он и  переключился в итоге.

Вечером второго дня он забрал нас на пляжное барбекю, которое больше напоминало пляжную вечеринку.  Пили «Valencian water», по словам Хави это самый убойный коктейль, но видно не для украинок, у которых хорошая алкогольная закалка. Болтали, веселились. Познакомились с нашей украинской девочкой Светой, которая там учится. Пошли на вечеринку в очень крутой местный клуб.

И все было бы просто незабываемо, но, как говорит очень мудрая пословица «в каждой бочке меда должна быть ложка дегтя». Дома нас ждал очень неприятный разговор с Давидом, который возомнил себя «большой мамочкой», решил поучить нас, как надо жить. Не спорю, его дом – его правила, но всему должен быть разумный предел. Все взрослые люди. Возможно, он считал, что мы должны проводить все время с ним, но он ошибся. В первую очередь, мы хотели увидеть город, повеселится, пообщаться с интересными людьми, и явно не входило в планы, развлекать каких-то там мнительных зануд.

В обед нас забрали на вечеринку возле бассейна. Мохито, мохито, танцы, мохито… басеин. Нас учили, как танцевать латиноамериканские танцы, было ужасно весело. Время прошло очень незаметно. Вечером у нас был pub crawling возле набережной.

Я осознала одну простую вещь, что хорошо иметь друзей в разных странах, к которым можно иногда приезжать в гости. Это совсем иначе чем, когда ты просто турист. Город ты вполне сможешь и сам посмотреть, но вот организовать вечер, гораздо проще тем, кто знает все злачные места.

Старая часть Валенсии почему-то напомнила мне Киевский хрещатик. Такие же большие монументальные дома, широкие улицы. Но вот в остальном, нам еще до Испании далеко. Метро больше похоже на скоростные поезда… чем на наши старенькие прошлого века вагоны, которые вот-вот рассыплются.

Огромная красивая набережная, жалко, что на море удалось провести очень мало времени. 

Ночь этого дня прошла не очень удачно из-за очередного маразма Давида.

 ***

Этот пост у меня в черновиках был почти год. Не знаю почему я его так и не закончила... Мне осталось рассказать про замечательную Барселону. Честно говоря не знаю почему она не столица Испании, хотя не мне наверное об этом судить, особенно если учесть, что в Мадрид я так и не попала:)

Жили ми у растаманов... этим очень много сказано. Очень веселые ребята.

Таня влюблена в этот город до потери пульса. Она была здесь миллион раз и еще столько же  сюда вернется. Атмосфера города не может оставить равнодушным никого. Это город, который никогда не спит. А про архитектуру Гауди можно говорить долгими часами, восхищаться это гением. Не знаю как человек может спроектировать такие архитектурные чудеса. Наверно это и есть тот изюм, который делает Барселону такой восхитительной. Мы почти все достопримечательности обходили пешком, немножко валялись на пляже. Напились вместе с парнем у которого жили, стащили с мусорника какую-то непонятною этажерку. Еще меня очень поразил поющий фонтан. Это просто что-то очень особенное, то как под музыку из любимых диснеевских мультиков плескалась вода, иногда это даже переставало напоминать воду.
Барселону нужно чувствовать сердцем и любить глазами. 

Щаслива людина – вільна людина, вільна розумом.

Інколи жінка з богом забутого села, яка на своєму віку бачила лише сусідську хату, корову, курей і огород, здатна на шляхетні вчинки, здатна на таку доброту, яку важко зрозуміти розумом. Не знання робить людину доброю, не кількість прочитаних книг.  Можливо навпаки, знання можуть зробити з нас дріб’язкових особистостей, які через свою обізнаність, впевненість у складності світу, зовсім забувають про суть простого, суть дружби, кохання, того, що було в нас в дитинстві, але про що ми з віком забуваємо - вміння тішитися простими речами, сміятися без підстав, гірко плакати, щиро посміхатися. Як хочеться інколи викинути все з голови, і просто ЖИТИ, дихаючи на повні груди, не жаліючи ні про що. Зустрічати життя яке воно є, і не оглядатися назад. Так легко пропустити початок чогось нового  і прекрасного, того що змінить вас на краще.  Люди у вічних метаннях між «вчора» і «завтра» роблять такі маленькі кроки, що видається, топчуться на місці у великій ямі, з якої все важче самостійно вибратися. Страх попросити допомоги, боячись що не зрозуміють чи відмовлять, найбільша дурниця, і , на жаль, велика біда. Потрібно руйнувати кордони, в першу чергу кордони, які існують в нас в середині.  Щаслива людина – вільна людина, вільна розумом.